Тихенько просовую ногу з-пд ковдри; тльки я висунув п яти мурашки побгли по тлу, побгли... аж до теплих грудей. Завмираю, жду, поки ноги звикнуть до лосктливих мурашок. Потм лягаю на живт спускаюсь додолу. Сунеться ковдра, сунусь я повисаю десь у повтр, повисаю над чорною пелькою. Мен шпига в лкт, я скрикую «ой!» пускаю
Ага, думаю, ти в мене дограшся. Зараз я тебе зловлю...
Ось вн пурхнув з полиц на ослн застрибав до мене. Диви, диви, то вн дражниться; стриб-стриб пдскочить до мене, а тод стриб-стриб тка назад. ¶ язиком прицмоку, наче примовля: «Буц, буц, не боюц!»
Зранку йому весело; мабуть, добре виспався, похрумкав пшеничн крихти (я насипав йому на лав) зараз вигулються пдскаку на однй ноз. Пдскочить вдарить пдквками; дзень! Пдскочить вдарить: дзень! ¶ сам прислухаться, як у нього ловко виходить оте србне дзенькання.
Зараз вн у кутку бля мисника. Там чорна джа з водою, там вогко й темно, але я бачу його. Вн тоненький, як стеблинка, той химерний чоловчок. ¶ свтиться синм вогнем. А бистрий, моторний не вслдкуш за ним. Шасть, шасть! так бга по долвц, та все скоком-прискоком, так пурха по хат, здаться: блиска свтлячок у птьм. Крильця у нього легк й прозор, як у трав яного коника, коли вн змаху крильцями, вони тихо шерхотять, майже нечутно потрскують: трсь-трсь-трсь...
Я лежу, сповитий темнь-темнотою, слухаю, як вн бавиться. Вн давно живе в нашй хат, може, у запчку, а може, пд лавою, де, згорнувшись клубком, дрма Сопуха. Вн зовсм не боться Сопухи часто спить на м якеньких лапах. А рано-вранц, коли дома нкого нема вкна закрит вконницями, вн приходить до мене в гост. Сда на бильце мого лжка видзвоню србними пдквками.
Србний чоловчок
Автор.
як ми вдкривамо в дитинств
найбльшим чудесам свту,
тихому дощев, замуленй рчечц
трав яним коникам, хрущам,
Присвячую цю повсть
В¶КТОР БЛИЗНЕЦЬ - ЗВУК ПАВУТИНКИ - Укранська лтература - шкльна програма
